Декілька способів подолати самотність...
Декілька способів подолати самотність...
Самотність – це як діагноз, констатація вродженої вади. Одні люди не вміють бути самотніми – вони завжди знаходять собі стільки знайомих, друзів, справ і проблем на свою голову, що на самотність часу просто не залишається. Їм просто ніколи зупинитися, озирнутися довкола, усвідомити пустку навколо себе й налякатися. Інші, натомість, вміють бути тільки самотніми, де, коли і з ким вони б не були.
Ці останні усвідомлюють свою приреченість на самотнє існування тут і всюди, тепер і завжди. Вони знають, що не існує таких справ чи компаній, які позбавили б самотності, бо її можна тільки замаскувати, створити ілюзію її подолання, гордо простуючи шляхом самообману.
Дебютна збірка різножанрових текстів Богдани Пінчевської «На околицях присутності» - якраз про самотність у найрізноманітніших формах і видах. Тут вам і самотність стипендіатки у чужому місті, і самотність підлітка, що мусить тікати від мами, і самотність випадкової хазяйки богемного салону, і самотність безнадійно закоханої... Навіть той рідкісний вид самотності, коли сидиш поряд з улюбленою людиною, сумуючи через те, що скоро вона піде. Всі її види прожиті й описані зсередини, і, що головне, від імені однієї людини. Це тішить, принаймні тому, що жоден з цих видів самотності, виявляється, не має летального наслідку - інакше авторці довелось би щоразу вбивати й воскрешати свою героїню.
А якщо від самотності не вмирають, але й позбутися її неможливо, то доводиться з нею жити. Текстові фрагменти Пінчевської, власне, і вчать, як це робити. Самотнє життя виявляється навіть не настільки безрадісним і пропащим, як на те можна було сподіватися. Правда, радощі тут особливі, наче у важкохворого, приреченого на вічне життя - йому тільки й залишається, що насолоджуватися дрібничками, моментами, бірюльками, не звертаючи увагу на загальний стан справ.
Порожні вулиці й листи, що залишилися без відповіді, випадкові зустрічі, чужі обличчя, смерть того, в коханні до кого боялася собі навіть признатися - ось загальний антураж книжки. А поміж цього всього - дрібні радощі, які роблять стерпною легкість буття.
Головна героїня - істота майже безтілесна, тільки раз згадується, що їй коло тридцяти років. Вона не стільки повноцінна людина, скільки згусток свідомості, завислий в безконечності, порожнечі й тузі. Але головне в цьому те, що героїня при цьому всьому продовжує жити. Там, де інший би застрелився, спився чи, принаймні, вчинив би злочин, вона живе, знаходячи іноді в такому житті навіть приємність, живе, відмовившись від максималізму і шукання абсолютних сенсів. Все, що їй потрібно для щастя, доступне в її приватному світі, і єдине питання, яке залишається, - це чи справді вона хоче бути щасливою.
Побічні персонажі - окрема історія. Вони присутні, звісно, в першу чергу, для того, щоб поглибити відчуття самотності. Вони страшенно колоритні, самобутні й неповторні, а це має декілька наслідків: по-перше, з ними неможливо співіснувати в одному просторі, бо поряд з ними немає місця для будь-кого іншого, кожен з них здатний заповнити собою цілий світ, витіснивши з нього всіх інших. По-друге, їх місце - під склом пам'яті, в колекції людей. Героїня так і робить - начебто розповідаючи про них, говорить насправді про свої спогади про них, а це, погодьтеся, таки різні речі. Кожен з них зайняв своє місце в музеї її свідомості і зберігається там як цінний експонат, а героїня тільки час від часу обтрушує з них порох.
Стиль письма важкий, заплутаний, речення довгі й тягучі, що створює відчуття повільного, розміреного життя, розтягнутих в часі емоцій, відсутності пригод. І справді - сюжет не дарує читачеві насиченість й хитрі сюжетні ходи.
Цю книжку можна рекомендувати нещасливо закоханим (щоб зрозуміли, що вони не єдині, і що з цим можна жити) і тим, хто відчуває невисловлену вселенську тугу, - вони знайдуть в тексті багато корелятів зі своїм світосприйняттям, а ті, хто шукає абсолютних сенсів, матимуть чудовий зразок, як без цього можна обійтися.
Матеріал взято із http://zaxid.net/article/13906/
